В той вечір я взагалі нікуди не спішив.
Осінь. Дощ п*здячить як з відра. Поділ мокрий, блискучий, людей майже нема.
Зайшов у бар на Спаській — такий, де нормальні люди п’ють, а не фоткають свої шоти в інсту.
Замовив собі скотч, сів біля вікна. Все як завжди.
Тільки я нормально ще не встиг розслабитися, як вона заходить.
Мокра наскрізь.
Пальто обляпане дощем, волосся трохи розтріпане, сукня така, що прилипає до тіла.
Така, що навіть бармен, скотина, завис глянувши.
Я роблю вигляд, що мені пофіг, але ловлю її погляд у дзеркалі.
Вона бачить, що я її бачу.
Все. Ігри почались.
Я спокійно замовляю їй келих червоного вина. Без підкатів, без фанатизму.
Просто передаю через бармена. І знову мовчу.
Вона спершу знімає пальто, потім повільно бере вино.
Підходить сама.
— "Ти завжди так мовчки нападаєш на жінок?" — каже і трохи посміхається.
— "Тільки коли є, на кого напасти," — кидаю їй у відповідь і роблю ковток скотчу.
Вона сідає біля мене.
Видно, що хоче погратися. І видно, що сумнівається, чи треба.
Почали говорити.
Про фігню — дощ, Київ, як все за*бало.
Вона вже сміється через кожне моє друге речення.
Вона вже поправляє волосся, коли я її торкаюсь випадково ліктем.
Десь через годину кажу:
— "Пішли, провітришся трохи."
І ми йдемо.
Дощ майже стих.
Вулиці мокрі, блищать як нові кроси.
Йдемо по Волоській.
Вона бере мене під руку. Я взагалі мовчу. Просто йду.
Біля арки на розі я притягу її до себе. Ніяких слів, нах*я слова.
Вона дивиться на мене, ніби виклик кидає.
Я нахиляюсь і цілую.
Вона зразу обіймає мене за шию і притягує до себе.
Все. Пішло-поїхало.
Таксі.
Квартира на Подолі.
Вона заходить, пальто кидає просто на підлогу.
Плаття на ній мокре, прилягає так, що очі самі злітають туди, куди треба.
Я притискаю її до стіни прямо в коридорі.
Поцілунок довгий, гарячий, руки вже самі шукають шляхи під плаття.
Вона зриває з мене футболку.
Я беру її на руки і несу в спальню.
Плаття падає десь на шляху. Чую, як каблуки гупають по підлозі.
Вона без білизни.
— "Я думала, що не шукаю пригод," — шепоче, а сама вже чіпляється за мене нігтями.
Ми не трахаємось, ми зносимо одне одного зсередини.
Тіло до тіла, подих в подих, пальці з силою, укуси в плечі.
Коли ми нарешті впали без сил, я чув тільки її прискорене дихання і як за вікном знову почав шурхотіти дощ.
Я лежав, дивився на стелю і думав тільки одне:
"От для чого, бл*дь, варто вчитися контролювати момент."
🚀 Завдання після історії:
- Відчуй ритм історії: спокій ➔ погляд ➔ дія ➔ тиша ➔ вибух.
- Наступного разу спробуй бути менше в словах і більше в моменті.